Welcome!

Актор, молодший сержант Роман Семисал: "Армія

Комбат з фільму "Кіборги" та командир корабля стрічки "Черкаси" з початку повномасштабного наступу служить в лавах ЗСУ і не має намірів повертатися до цивільного життя, допоки ми не переможемо, хоча страшенно сумує за роботою і професією.

Семисал

Роман зразу попереджає: "Я не впевнений, що ви обрали потрібну людину для інтерв’ю. Я не зробив нічого героїчного, не брав участь в запеклих боях, та й не люблю героїзувати те, що цього не потребує". Але його погляд на армію був цікавий нам і раніше, і тим більше важливий зараз – бо професійний актор не полишає службу, не шукає причини демобілізуватися, а залишається в ЗСУ і виконує ту роботу, яку потрібно. Чому для нього це важливо, ми і обговорили під час нашої розмови.

"24 ЛЮТОГО В ОДВІРКУ Я ЗНАЙШОВ ПОВІСТКУ. ВІДТОДІ Я ЗНОВУ В ЗСУ"

- Я відслужив рік у 2014-2015-му по мобілізації, був демобілізований на початку осені 2015 року, після чого мене автоматично зарахували в першу чергу оперативного резерву. Вдруге мене покликали до армії в перший день повномасштабного вторгнення. 24 лютого я зранку в одвірку знайшов повістку. Відтоді я знову в ЗСУ.

- За ці роки ви не стикалися з армією? Не хотіли повернутися?..

- Ні, у мене абсолютно не було бажання повертатися до армії. Я людина не військова, я людина, скажу так, мистецтва, хоча це трошки претензійно звучить. Прямолінійність, відсутність різноманітності в армії, відсутність творчості, хамовитість, повне підпорядкування, вислужування, підлабузництво перед старшими чинами – це те, чого я терпіти не можу. Тому армія – зовсім не моє. Але я законослухняний громадянин, розумію, що в мене немає іншої країни, окрім цієї. І як би я не ставився до силових структур, але воювати треба.

- Ви відчували, що настане час, коли вам доведеться знову воювати?

- У мене було передчуття, що буде серйозне загострення на Сході. Ба більше: в тому, що ми воюватимемо з росією, я був переконаний давним-давно. Я був ще зовсім маленький, коли Україна стала незалежною. 1991 року мені було п’ятнадцять. Але вже тоді я розумів, що нас просто так цей монстр не відпустить, що між нами обов’язково буде війна. Просто не думав, що вона буде така кривава і така тривала в часі. Ба більше, коли почалося повномасштабне вторгнення, я справді був переконаний, як дехто, що "две-три недели" — і ми швиденько все це діло закінчимо.

Я сам не дуже вірив і у те, що підуть на Київ. На роботі мене розпитували жіночки: "Ми боїмося, що на Київ полетять ракети…" Я сміявся, казав: "Дівчата, припиніть, це просто нереально. Вони ж не повні ідіоти, щоб іти завойовувати таку країну, як Україна. Це ж треба кільки мільйонів поставити в стрій".

І був шокований тим, що почалося 24 лютого. І це при тому, що у мене рік АТО за плечима, але я вперше спіткнувся об таку реальність, і це розвіяло мою самовпевненість. Мені видали автомат. Думаю: гляну, чищений він чи не чищений, згадаю навички. Виявилося, я забув, як автомат розбирати і збирати, бо минуло сім років. Я зрозумів, що треба поновлювати навички, знову згадувати, як стріляти з гранатомета і так далі… Все це потім швидко надолужилося, але попервах, звичайно, я був шокований цим. Плюс безсоння, постійна паніка, яка тоді панувала в Києві. Я був призваний у 101-у бригаду, ми охороняли Генштаб. Тоді ходило дуже багато страшилок, дуже багато було метушні, багато було дружнього вогню, багато поранених цивільних і вбитих через цю паніку. Отакий був початок, дуже шокуючий — для всіх, не лише для мене.

- А коли стало зрозуміло, що це все надовго?

- Коли це не закінчилося за два-три тижні, потім, коли це не закінчилося до літа, я був переконаний, що закінчиться вже ось: нам надали артилерію, з’явилися "Хаймарси"… Я чомусь був переконаний, що в кінці літа 2022 року ми вже зайдемо у Крим. Я був в цьому впевнений, серйозно, запевняв в цьому інших людей, які у мене перепитували. Що це триватиме довго, і не один рік, — я зрозумів після того, як ми відступили від Соледару, потім відійшли з Бахмута. Потім стався млявоповзучий контрнаступ. І слава Богу, що він був млявоповзучим. Честь і хвала Залужному, що не став спалювати армію на мінних полях. Тоді вже прийшло розуміння, що все це надовго. Думаю, гаряча фаза триватиме ще пару років. А потім… Воно постійно тлітиме…

- Ця зима була суперважкою…

- Накопичилась втома, психологічна втома. З’явилася зневіра. Я навіть скажу, що в лавах Збройних сил чую ці розмови, особливо від молодих хлопців: нащо нам це треба… От зараз демобілізують строковиків, і серед них багато хто хочете тікати "из этой страны", як вони кажуть. Зневірені у боротьбі, зневірені у керівництві – і політичному, і військовому. Мовляв, нащо воювати взагалі, якщо у нас немає зброї? Ми їм пояснюємо: хлопці, а якщо не воювати, то що? Що натомість? Ну от не будемо ми воювати, бо у нас немає зброї, немає боєприпасів. Це означає, що до тебе через "две-три недели" без стукоту у двері зайдуть, на твоїх очах зґвалтують твою дружину, катуватимуть твоїх дітей. Тебе в кращому випадку каструють, а можуть і зґвалтувати, спочатку на очах у дружини, а потім і дружину на очах у тебе. Ви розумієте, що це буде? Якщо ми не будемо опиратися, навіть нічого не маючи, нас просто не буде існувати, особливо військовослужбовців. Тому що солдатів, колишніх солдатів, взагалі всіх чоловіків буде винищено. Пожаліють тільки тих, хто погодиться воювати на боці росії і йти далі завойовувати ту саму Польщу, Молдову, країні Балтії і так далі. У нас іншого виходу немає, на жаль.

У мене теж накопичилася втома. Все-ж таки, я два роки не займаюся тією професією, яку люблю, – акторством. Мені теж страшенно хочеться зануритися в мирне життя, дуже хочеться. Набагато більше, ніж тим, хто жодного разу не воював і вже "втомився від війни". Але я розумію: якщо ми, зціпивши зуби, не будемо та хоч голіруч оборонятися, у нас немає шансів просто на існування.

- Як реагують люди, коли ви говорите таку неприємну правду?

- Їм це не подобається. Вони кривляться: "Та що ти мені розказуєш? Нащо!" Проблема в тому, що багато людей не вважають цю країну своєю країною, своєю землею. Багато виховано в такому… Я би сказав, якомусь споживацькому, безхарактерному, байдужому ставленні до своєї Батьківщини. Їм добре там, де їм, на їхню думку, будуть добре платити. Інколи вони кажуть: "Хочеться вже поїхати в якусь нормальну країну". Вже називають прямі суми: ми знаємо, кому заплатити, приміром, десять тисяч доларів чи вже 15 тисяч (кажуть, такса піднялася) – і можна, попри всі заборони, спокійно виїхати з країни і далі щасливо, або, як вони вважають, безтурботно жити.

Семисал

- Є люди, які сідають у човни і пливуть через Дніпро на лівий берег Херсонщини, не знаючи, повернуться назад чи ні, а є чоловіки, які перепливають Тису…

- Це противно. Я вже три місяці служу в Києві — перевівся через сімейні обставини. Київ бачу зранку, коли йду на службу. Бачу в маршрутках здорових чоловіків середнього віку. Бачу, що багатьом навіть неприємно бачити мене у формі – тому що це їм нагадує про війну… Може, я зайве категоричний, але їм це зайвий раз нагадує, що вони – боягузи. Їм не хочеться бачити нас. Я не кажу, що це така тотальна тенденція. Але ми – маю на увазі військових — муляємо багатьом людям очі у відносно мирних містах. А Київ – це відносно мирне місто, попри те, що іноді прилітає.

Мабуть, такі зараз реалії, що для одних ця війна – це особиста справа. А інші чекають, поки вона буде виграна чужими руками. Ще відверто не кажуть: "Ми вас туди не посилали", але багато хто, видно, так думає. Але так було завжди. На Майдані ж теж була жменька людей. А іншим байдуже. Та, на щастя, долю країни вирішує активна меншість.

"ВОЮВАТИ ТРЕБА ВСІМ, ІНАКШЕ МИ ЦЮ ВІЙНУ НЕ ВИГРАЄМО"

- Як ви опинилися на Півдні країни? Яке там було завдання?

- У Києві я був у складі 101-ої бригади — бригади охорони. Моя функція полягала в тому, щоб відкривати ворота офіцерам і нагадувати їм, щоб вони надягали кашкети, коли заходять на територію тієї чи іншої частини або об’єкта. Звичайно, для мене це було принизливо. І я попросив свого впливового на той час знайомого, щоб він мене перевів у якусь нормальну бойову бригаду. Мене перевели в 17-ту танкову. Вона перебувала на різних напрямках. Зокрема, батальйонно-тактична група, в якій я служив, була на Херсонщині. Це був, напевне, найкорисніший період моєї участі у війні. Там я розвантажував-завантажував танкові снаряди, потім ми підвозили їх вантажівками і допомагали заряджати танки на позиціях.

Семисал

Потім були деякі зміни у службі. Я перевівся в артилерійську розвідку, підвідділ аеророзвідки. Літав на безпілотних літальних апаратах. З мене був дуже поганий оператор БПЛА, бо я людина, яка не має технічної освіти. Тому я зайнявся комп’ютерною роботою. В аеророзвідці в 17-ій бригаді я прослужив рівно рік.

- Ви можете сказати, як змінилася війна, її характер?

- Тоді було… Колись Арестович сказав, що це "курорт для мальчиков". Багато хто на нього образився, але це було саме так. Принаймні, я так це бачив на власні очі. Бойові зіткнення, особливо у 2015 році, після ДАПу, Дебальцевого… Власне, серйозних боїв вже не було. Було загострення в Мар’їнці, по-моєму, на початку літа, вдале для нас – тоді ми наваляли противнику. Потім серйозних позиційних, та й взагалі боїв не було. Зараз зовсім інша вагова категорія. Багато втрат, багато поранень. Набагато довше це триває, кінця не видно. Ну, власне, це зовсім різні вагові категорії – та війна і ця війна. Тут все серйозніше і страшніше.

- Танк страшний чи потужний? Як ви його сприймаєте?

- Він і страшний, і потужний. Страшно ж не тільки тим, по кому стріляють, а й танкістам страшно, бо у разі влучання у них мало шансів врятуватися… Страшна смерть у танкістів – живцем згоріти.

- Багато ваших колег пішли воювати і лишаються на війні?

- Я знаю кількох. Руслан був мінометником. Недавно загинув Василь Кухарський. Я з ним не був особисто знайомий. Загинув ще один, дружина його краще знала, він працював в театрі "Ательє". Я мало знаю акторську тусівку. Знаю, що загиблі є і серед не акторів, а тих, хто працював в знімальній групі, коли я знімався в серіалі "Виходьте без дзвінка". Хлопець, який працював у нас реквізитором, був закатований десь в районі Білогородки ще на початку, в перші дні весни 2022-го. Пару років тому загинув каскадер, який часто-густо мене дублював в картинах, дуже хороший хлопець Денис. Загинуло багато з тих, з ким я служив з початку повномасштабки. Все це важко.

- Чи потрібно акторам йти воювати? Культуру ніхто не скасовує, вона також важлива, потрібно, щоб щось відбувалося в країні. Як ви до цього ставитеся?

- Скажу так: воювати треба всім. Інакше ми цю війну не виграємо. Я розумію, що далеко не всі сприймуть те, що я скажу, але не можна відсидітись, хоча дехто намагається. Воювати треба всім, актор ти чи не актор. Якщо ти не можеш воювати, треба якось активно допомагати фронту. Це з одного боку. З іншого боку, мені 47 років, не скажу, що це якийсь там вік, але зір у мене вже набагато гірший, ніж був у 39 років, коли я брав участь в АТО. Я вже не можу так швидко бігати, як десять років тому, вже не така реакція, і так далі, є якісь об’єктивні вікові речі. Хоча, повторюю, це ще далеко не старість, але треба розуміти свої фізичні кондиції. Тому я не роблю винятків для людей мистецтва чи гуманітарної сфери: мовляв, ми такої тонкої конституції психологічно, що це не для нас… Люди навіть не уявляють, як мені хочеться грати в театрі, зніматися в кіно, озвучувати фільми, бо в цьому я фахівець. Але зараз такі реалії, що кожен з нас має, окрім мирної професій, ще й військову. Я не закликаю всіх записуватися в лави 3-ої штурмової, але щось корисне треба робити для фронту.

- У 2014-2015 роках ви почали писати вірші...

- Я й раніше їх писав. Це були здебільшого вірші про кохання, молодість і так далі. Але на фронті, в межових ситуаціях загострюються сприйняття, реакції, відчуття життя і смерті, туга за рідними і так далі. Тому у мене це виливається у вірші. Це дуже рідко зараз стається, дуже мало пишу, не пам’ятаю, коли писав востаннє, направду. Але коли таке бувало, я їх викладав у Фейсбуці і навіть записував відеоролики з віршами, не тільки своїми. Я люблю Жадана, Власову, Вінграновського, Стуса. Це мій улюблений поет. Але сам пишу зараз дуже рідко.

"МЕНЕ РЯТУЄ ЛІТЕРАТУРА. ВОНА НЕ ДАЄ МЕНІ ДЕГРАДУВАТИ"

- За що зараз триматися, що не втратити віру в нашу перемогу?

- Моя віра базується на простому інстинкті виживання. Все-таки, попри таку велику кількість людей зневірених і байдужих, є якась критична кількість народу, яка розуміє: ми або будемо знищені, або переможемо. Щоб вижити, щоб наші діти, онуки, нащадки вижили, нам треба перемогти, у нас немає іншого виходу. І що б хто не казав про відсутність допомоги з боку Америки, що Європа дуже повільно запрягає – боєприпаси мали бути ще вчора, а їх немає сьогодні, — все одно, у нас зараз унікальна історична можливість нарешті зламати хребет імперії, тому що нас підтримує весь прогресивний західний світ. У нас ніколи, в жодному історичному відтинку не було такої підтримки, ніколи. Тут – є. Тому ми переможемо.

- А ви самі за що тримаєтеся? Що вам дає сили – книги, спілкування?

- Книжки, так. Я багато читаю літератури. От зараз вкотре вчу англійську мову (сміється.). Також слухаю всіх топових експертів, прислухаюся, аналізую. Багатьох вже перестав слухати, бо багато прогнозів не справджуються. Але мене рятує література. Вона мені дає можливість не деградувати.

- Вас впізнають?

- Дуже рідко, але іноді впізнавали. Перша реакція: "Що ти тут робиш? У тебе що, не було можливості відкосити?" (сміється.) Це перше, що питали.

Семисал

Роман Семисал у фільмі "Черкаси"

От чому існують паради, гарна форма, пишуться вірші, пісні, знімаються фільми про армію, про війну? Щоб якось облагородити загалом дуже криваву, цинічну, жорстоку роботу. Нічого благородного, нічого гарного і пафосного там немає. І щоб це якось заштукатурити, нагромаджується оця вся патетика, пафос довкола цієї професії. Її хтось мусить робити. Нікому не подобається вбивати, хіба за винятком повних ублюдків, нікому не подобається насилля – якщо ми говоримо про здорових людей. Але це дуже брудна робота. І одна справа, коли була хвиля піднесення, коли стояли черги до військкоматів – це було приємно, що ці черги є, народ небайдужий, народ піднявся. Але коли минає місяць, минає рік, починається другий – і вже другий минає, коли тебе затягує буденність, рутина, витримати дуже важко.

- Наскільки ви переживаєте, що, можливо, доведеться воювати і вашим синам? Наскільки це болюча думка для вас?

- Мій старший син зараз вчиться в Америці в одному з найпотужніших, найпровідніших театральних і взагалі мистецьких вузів світу. Він вчиться там на акторському відділенні, зараз на другому курсі, вступив туди ще до початку війни. Але він свідомий того, що через два-три роки, коли повернеться в Україну (принаймні, зараз він збирається повертатися), йому, може, доведеться ще побігати з автоматом по Донбасу, як він сказав. Молодшому сину дванадцять з половиною. Мені не хочеться, щоб молодший і старший бігали з автоматами. Тому нам треба зараз добряче побігати зі зброєю.

Семисал

Скажу навіть більше, хоча це теж буде неприємно почути багатьом: я не вважаю, що нам треба повертати Донбас. Нам критично важливо вибити мразоту з Криму, тому що це – судноплавство, торгівля зі світом. Крим критично важливий. А ці території… По-перше, ми покладемо дуже багато своїх солдатів за ці землі. По-друге, вони вже абсолютно непридатні – настільки напхані вибухівкою, повністю знищена інфраструктура. А люди… Ми їх не переробимо, цих людей. От не переробимо. І воювати за їхні душі, симпатії не варто. Коли я був на Херсонщині, нам допомагали всі, абсолютно всі. Так, може, хтось тримав дулю в кишені, але такої підтримки, як на Херсонщині, я не бачив… Я був вражений прихильним ставленням людей, простих селян. А у Костянтинівці далеко не всі, але половина дивляться на нас з такими думками: "Ну-ну, скоро придут наши ребята, покажут вам…" Я навіть колись писав у Фейсбуці, що одній жіночці підмостив свій китель, щоб вона не сиділа на холодному цементі, а вона каже: "Какая у вас хорошая нация, добрая". Я кажу: "А ви що, не наша нація?" — "Нет, я русская". І вона визнає, каже: ви такі добросердні, допомагаєте мені ліками, харчами, прибираєте у хаті. Але все одно ми для неї – "другая нация. Хорошая, но другая". І таких, я не побоюся слова, — більшість. Це на тій території, де ми зараз перебуваємо – Костянтинівка, Краматорськ… А що коїться з людьми, які десять років під окупацією? Діти вже школи позакінчували – війна триває десять років… Нам не варто битися за цю територію. Я розумію, що це непопулярна думка, але я так вважаю.

Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ




Экспертно

Поиск

Теги